Читання “Єврейська Одеса” Марини Саприцької-Нахум було для мене дуже особистим досвідом. Я народився в Одесі, виховувався в російськомовній, повністю світській єврейській сім’ї і лише пізніше в житті відкривав юдаїзм. Я знайшов на сторінках цієї книги не лише високоякісні дослідження, а й відчутну артикуляцію внутрішніх питань, які я часто ставив собі: Що означає бути українським євреєм, коли твоє виховання було сформоване радянським мовчанням, російською культурою і відсутністю видимого єврейського життя? Де я вписуюся в єврейський наратив, з яким мене не виховували, але я тепер прагну відновити? Sapritsky-Nahum розглядає цей складний терен з гідністю і глибиною. Через етнографічні дослідження в Одесі та інтерв’ю, які охоплюють кілька поколінь, вона малює нюансовий портрет єврейської громади, яка навігує по пам’яті, ідентичності та відродженню в тіні радянського пригнічення та серед реалій сучасної України. Для тих з нас, хто виріс як єврей за ім’ям, але не за практикою, хто дізнавався про кашрут, Шабат або навіть значення Йом Кіпур лише як дорослий, ця книга відчувається як діалог із нашим минулим і намагається намалювати наближене майбутнє. Однією з найсильніших тем, якою книга досліджує, є напруга між особистою та колективною ідентичністю: бути євреєм без традиції, бути українцем без знання української мови, бути сформованим російськими культурними кодами, але повільно розплутуючись від їхніх політичних наслідків. У моєму власному житті я мав проблеми з терміном “український єврей”. Все це було для мене більше суперечливістю, ніж послідовною ідентичністю. Я був підлітком, коли розвалилось Радянський Союз, і мої найперші спогади про українську незалежність були відзначені невизначеністю і переходом. Радянський режим систематично знищив або пригнічив етнічну та культурну різницю, нав’язуючи російську ідентичність, яка мало залишала місце для меншинних голосів, особливо для євреїв, українців, кримських татар та інших, чиї історії не вписувалися в імперський наратив. В такому контексті “єврей” був моєю офіційною етнічністю, радянською міткою, знедоленою вірою або традицією, тоді як “українець” був моєю національністю, пов’язаною з державою, з якою мене не виховували відчувати себе частиною, мовою, якою я мало говорив, і історією, яку моя шкільна програма мало визнавала. Та ця дисонанс пом’якшувався з часом. Сьогодні, коли Росія веде війну проти України, виправдовуючи своє вторгнення тією ж імперською логікою, яка колись заперечувала наше право на самовизначення, я відчуваю себе більш зрілим у обох частинах своєї ідентичності. Я є українцем, тому що був сформований вихідцями України з пострадянської епохи, і євреєм, тому що вибрав відновити спадщину, яку радянська система намагалася знищити. Робота Саприцької-Нахум вшановує ці шаровані ідентичності і безпосередньо звертається до тих з нас, хто все ще намагається навігувати довгими наслідками знищення. Її зображення відродження євреїв пострадянської епохи, особливо те, як діти іноді стають носіями єврейських знань, зворотнім порушенням традиційних сімейних динамік, дійшло до мене з бажанням і цікавістю, яке я відчував, коли вперше почав вивчати юдаїзм. Книга також захоплює суперечливість, яку відчувають багато одеситів стосовно змінних значень “дому”, особливо для тих, хто виїхав, повернувся або опинився між місцями. Це відчуття ніколи не повноцінно належать, але все ще тяжіють до зв’язку, це щось, що я знаю інтимно. Навіть поза академічним значенням, “Єврейська Одеса” пропонує щось рідкісне: емпатичне, багатошарове відображення того, що означає бути євреєм в місці, як Одеса, де зіткуються космополітичний міф, культурна гібридність і політичні турботи. В світлі недавньої війни та трагічного фрагментації єврейських громад України ця книга стає ще більш життєвою. Вона зберігає голоси, спогади і складності, які інакше можуть згаснути, і нагадує нам, що єврейська ідентичність у Східній Європі все ще формується тими, хто залишився, тими, хто виїхав, і тими, як я, хто намагається зібрати її разом здалеку. Для тих, хто бореться з питаннями ідентичності, належності, пам’яті або перетину єврейськості та українцевості, ця книга не лише інформативна, вона підтверджує. Вона нагадала мені, що я не один у питанні: Що означає бути євреєм тут і зараз? І вона пропонує мені глибше розуміння мого рідного міста, спадщини, яку я продовжую відкривати як свою власну.
